Історична довідка

Історична довідка

Селище міського типу Комиш-Зоря  Більмацького району Запорізької області  розташоване у східній частині Запорізької області за 5 кілометрів від районного центру Більмак (Куйбишеве) і за 137 км від обласного центру Запоріжжя, є центром Комиш-Зорянської селищної об’єднаної громади, яка утворена у серпні 2015 року.

Загальна площа території 37108,2 га.

Населення громади складає – 6942 чол.

До складу Комиш-Зорянської селищної об’єднаної громади входить 10 населених пунктів: смт Комиш-Зоря, села: Білоцерківка, Черешневе, Благовіщенка, Новокам’янка, Ланцеве, Шевченківське, Руденка, Тернове, Труженка.

На території населених пунктів об’єднаної громади розташовано: 2742 двори та 85 вулиць.

 

Смт Комиш-Зоря

Смт Комиш-Зоря утворилося у 1938 році шляхом об’єднання пристанційного поселення (хутора Комиш 1905р.) та робітничого селища Зоря (1928-1937рр.).

На прикінці 90-х років ХІХ століття на місці де знаходиться селище був голий степ. На десятки кілометрів розтяглися землі, що належали місцевим поміщикам – Кущам, Звягінцевим та ін. на цих землях і розпочалося будівництво залізничної колії Олександрівськ (м. Запоріжжя) до станції Волноваха. Будівництво залізничної колії мало на меті зв’язати криворізьку руду з донецьким вугіллям, надати вихід українському хлібу в промислові райони донбаса, Придніпров’я, а також Причорномор’я, де на той час був хороший ринок збуту сільгосппродукції. На півдні України досить швидко розвивалась промисловість, а саме: м. Юзівка (Донець), Маріуполь (Жданов), Олександрівськ, Єкатеринослав (Дніпро).

Майбутнє залізничне полотно мало зв’язати вище зазначені промислові центри. Будівництво фінансувалося державою.

Починаючи з 1900 року на будівництво почала прибувати значна кількість людей. В основному це були розорені селяни, котрі спасалися від голоду та йшли на будівництво доріг, заводів та фабрик.

На лінії залізничної колії розпочалося будівництво залізничного вокзалу, перших житлових будинків, водокачки.

В 1905 році було відрито та здано в експлуатацію станцію, яка отримала назву Цареконстантинівка так, як найближчим населеним пунктом було село Цареконстантинівка (так на той час називали наш районний центр – смт Більмак (Куйбишеве). Через станцію проходило 3-5 поїздів за добу, перевозили вугілля, руду, зерно. Станція працювала в основному лише вдень, вночі життя станції замирало. На станції працювало 19 чоловік, які потребували власного житла поблизу. Працівники станції розпочали будівництво землянок, в яких жили.

В 1909-1910 роках в 1-му кілометрі на південь від станції групка багатших селян та кулаків придбала частину земель, що належали поміщику Звягінцеву (нині це вулиця Підгірна). Ними було збудовано декілька хат, так в балці покритій комишем виник хутір, який так і назвали Комиш.

В 1912 році акціонерне товариство Азово-Чорноморського банка вирішило розпочати будівництво залізної дороги від станції Цареконстантинівка до станції Мелітополь (станція Федорівка). Це була приватна дорога, яку експлуатувала групка монополістів на чолі міліонера Гампера. Будівництво її продовжувалося до початку першої світової війни.

Влітку 1914 року дорогу збудували. Кількість колій на станції збільшилася до семи, був збудований трикутник для розвертання паровозів, нова водонапірна вежа. Станція стала вузловою та була зв’язана з Донбасом, Кривбасом та Кримом.

1909-1913 роках було збудовано кам’яну дорога від станції Цареконстантинівка до села Цареконстантинівка (Більмак) та до парового млина.

В 1920 році станція була окупована врангелевцями, які повели наступ із Криму на Донбас. Після звільнення станції від врангелевців активно розпочалася її відбудова. Навколо станції розпочалося будівництво різних підприємств, організацій.

В 1925 році розпочалося будівництво пункту «Заготзерно» для приймання зерна від колективних господарств та селян-одноосібників.

В 1930-1933 роках поблизу «Заготзерно» (на північному боці станції) проходило будівництво Костянтинівської МТС. На північному боці станції виникає ціле селище, яке за проханням робітників та службовців МТС називають Зоря. Також заселяється і південна частина селища від хутора Комиш.

Перед початком Великої Вітчизняної війни виросли нові вулиці (Вокзальна, Поштова, набережна, Першотравнева). Збудовано значну кількість будинків. В селищі на той час проживало понад 1000 чоловік.

За Указом Президіума Верховної Ради в 1938 році населені пункти Комиш та Зоря об’єднані в одне селище міського типу під назвою Комиш-Зоря.

Наприкінці 1941 року селище тимчасово було окуповане німецькими фашистами. Розпочалися нелегкі часи. Населення селища примусово змушували працювати. На кожному кроці була виставлена посилена охорона. За невиконання наказу місцевих жителів убивали або ж засилали до концентраційних таборів.

15 вересня 1943 року сонце свободи засяяло над нашим селищем. В цей день війська 4-го українського фронту під командуванням маршала Голбухіна визволили наше селище раз і назавжди від німецько-фашистських загарбників.

Село Білоцерківка та село Черешневе.

Археологічні знахідки свідчать про те, що територія села Білоцерківка та його околиць була заселена ще в добу енеоліту (ІУ-ІІІ тис. до н.е.) представниками середньостогівської культури (територія напроти балки Бугаєва, що колись була річкою і впадала в річку Каратюк). Археологічні розкопки курганів групи «Сторчаки» характеризують добу бронзи (середина ІІІ тис. до н.е. – ІХ ст. до н.е.).

Поблизу села Черешневе запорізькими археологами досліджене поселення сабатинівської культури, які на той час займалися розведенням овець, корів, коней. Для поховання своїх «вождів» сабатинівці споруджували спеціальні гробниці з кам’яних плит – цисти (кургани).

У добу заліза проживали кіммерійці та скіфи. Ці висновки підтверджує знайдена на правому березі річки Каратюк кам’яна скульптура скіфського воїна, яку знайшли під час орання поля поблизу кургану. Найбільш подібна до цієї пам’ятки знайдена скульптура в Румунії у місті Сібіоаре, що датується УІ ст. до н.е. (на даний час скульптура знаходиться на території заповідника «Кам’яні могили».

В епоху середньовіччя на цих територіях (степах) кочували авари, алани та інші кочові народи. Найбільшу кількість пам’яток залишили після себе тюрки і печеніги, торки та половці, що були сусідами Київської Русі. Тюрки залишили після себе кам’яні скульптури – «кам’яні баби». В середині ХІХ століття в селі Білоцерківка налічувалося 27 кам’яних скульптур середньовічних кочовиків. В 60-х роках одна із скульптур була вивезена до Бердянського краєзнавчого музею. У 80-х роках чотири скульптури вивезено до заповідника «Кам’яні могили». На сьогоднішній день у селі залишилося три кам’яні скульптури середньовічних кочівників.

Кочівники тюрки залишили після себе не тільки кам’яні скульптури, а й назви річок та урочищ; Берда, Каратюк, Темрюк та інші.

В ХУІ-ХУІІ століттях по річці Берда проходив кордон між Кримським ханством та військом запорізьким. На правому березі річки кочували піддані кримського хана – ногайці. Землі між річками Берда та Кальміус входили до Кальміуської паланки війська запорізького, однак постійних поселень по Берді запоріжці не мали – вони займалися лише сезонним рибним промислом та випасанням худоби. В ХУІІ-ХУІІІ століттях по річці Берда проходила лінія російсько-турецького кордону. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 років на лівому березі Берди, за три кілометри від сучасної західної околиці села Білоцерківка, російські військові спорудили Олексіївську фортецю, що входила до Дніпровської укріпленої лінії. У 1783 році Кримське ханство було приєднане до Росії і фортеці Дніпровської лінії опинилися не на кордоні, а всередині країни, потреба в них, як іу військових укріпленнях відпала. В 1797 році Дніпровську лінію ліквідували, війська розформували. Відставні солдати заснували військові слободи поблизу фортець.

За свідченнями старожилів Білоцерківка була однією з перших слобод краю, яка пізніше стала державним селом.

Матеріали дореволюційних переписів населення – «ревізькі казки», що зберігаються у державному архіві Запорізької області та надають підстави говорити про те, що в 1803 році Білоцеркіка вже існувала. Заселяли її козаки й державні селяни з Полтавської та Чернігівської губерній. Села з назвою Білоцерківка є на територіях Великобагачського, Пирятинського районів Полтавської області. Першими поселенцями Білоцерківка були сім’ї Коваленка, Гайнущенка, Шастуна, Кисіля та ін.

Після заснування села місцевими жителями була споруджена дерев’яна церква, яку назвали на честь Святителя і Чудотворця Миколая. В 1864 році з ініціативи місцевого священика біло церківці спорудили за власні кошти кам’яну церкву. В кінці 80-х років ХІХ ст. при церкві відкрили церковно-приходську школу. На початку ХХ ст. при церкві відкрито дві школи грамоти для місцевих дітлахів.

В середині ХІХ ст. до села Білоцерківка біли поселені поляки, які приймали участь в національно-визвольному русі. В кінці 50-х років ХІХ ст. в селі проживало 69 поляків.

У другій половині ХІХ ст. основним заняттям жителів Білоцерківки було землеробство при цьому скотарство відійшло на другий план. У 1864 році були створені земства – виборні органи місцевого самоврядування. У земському самоврядування брало участь населення, яке мало земельну власність. Розпорядчим органом повітного земства було повітове земське зібрання. Декілька разів білоцеркіці обирали повітовим земським гласним заможного селянина Кирила Кустрю. У 1889 році введена посада земського начальника, який призначався з дворян. Земським начальником 4 стану, до складу якого входила Білоцерківка, був дворянин Д.М. Тарловський (земська контора знаходилася в селі Білоцерківка).

Особливо ефективно земства діяли у галузі освіти, охорони здоров’я, бібліотечній справі. Перша земська школа в селі була відкрита в 1868 році в найманій хаті. Спеціальне приміщення було збудоване в 1874 році, але не відповідало санітарним нормам. Нове кам’яне приміщення для школи було зведено в 1892 році (на власні кошти селян) в центрі села, біля площі. Школа була початковою – мала три, чотири класи. Були роки, що в класах школи навчалося по 50 учнів. В 1903 році Білоцерківська земська школа № 1 була віднесена до числа найкращих земських шкіл повіту.

16 березня 1897 року в селі відкрилася земська бібліотека – перша на території сучасного Більмацького району.

В Білоцерківці працювала земська поштова станція ( ще одна була в Цареконстянтинівці). Поштоутримувачем був Кирило Кустря.

Через Білоцерківку проходила дорога повітового значення. На початку ХІХ ст. вона йшла з Кирилівської фортеці (на території сучасного села Семенівка Пологівського району) обминаючи притоки та балки річки Берда і далі на Темрюк (нині Старченкове Донецької області), а звідти на Маріуполь. Згодом ця дорога вздовж Дніпровської лінії втратила свої значення, почали користуватися новою – з Олександрівська їхали через Пологи, Гусарку, Цареконстянтинівку, Білоцерківку і далі на Темрюк і Маріуполь.

Вся придбана для обробітку земля була власністю поземельної общини та поділена між жителями села. З метою реалізації зібраного врожаю в селі кожної неділі відбувалися базари. Особливо на Трійцю влаштовували великий ярмарок, що тривав декілька днів. В 1901 році в Білоцерківці та Благовіщенці мешкало 13395 жителів, які володіли 18860 десятинами землі.

В 1902 році в селі Білоцерківка побудували нову земську школу в зв’язку з тим, що земська школа №1 була переповнена. В 1909 році була відкрита третя земська школа, яка розміщувалася в спеціально побудованому для неї приміщенні.

Довгий час в селі не було жодного закладу охорони здоров’я. Хворим жителям доводилося звертатись до Цареконстянтинівської амбулаторії та лікарні. Певний час села Білоцерківка та Благовіщенка в галузі охорони здоров’я відносилися до бердянського повіту та між повітових лікарняних дільниць, які утримувались за кошти земств Олександрівського та Бердянського повітів. Лікарям та фельдшерам вистачало роботи, бо в той час нерідкими були епідемії різних хвороб. В 1904 році в селі було зареєстровано 65 випадків захворювання на тиф.

В 1909 році жителі села Благовіщенка на сільському сході прийняли рішення про відкриття в селі амбулаторної дільниці. Ця дільниця обслуговувала три села: Білоцерківку, Благовіщенку та Більманку з населенням майже 20 тис. жителів. Для амбулаторії найняли саманне приміщення, покрите черепицею, головним недоліком було те, що воно було темним та невисоким.

14 вересня 1909 року сільський сход прийняв рішення – клопотати перед повітовою управою про відкриття в селі ветеринарно-фельдшерського пункту, висловлюючи бажання виділити на це кошти. Своє рішення селяни мотивували тим, що в селі 3000 коней, 3600 голів великої рогатої худоби, 3000 свиней, які потребували ветеринарного нагляду. В наступному році ветеринарно-фельдшерський пункт відкрили.

Різке погіршення життя білоцерківцям принесла Перша світова війна. В 1914 році уряд провів мобілізацію чоловічого населення. З призовом в 1915 році запасних та ратників становище села стало катастрофічним – не вистачало робочих рук.

З початком Великої Вітчизняної війни в колгоспах колишньої Білоцерківської сільської ради пройшли мітинги, на яких колгоспники обіцяли своєчасно зібрати врожай і збільшити продаж державі зерна. Широкого розмаху набув руж жінок, які бажали стати трактористками, замінивши чоловіків, котрі пішли на фронт. Жителі села безкоштовно здавали сільськогосподарську продукцію фронту, перераховували у фонд оборони одно-дводенну зарплату, здавали кошти на державну позику.

Білоцерківців-чоловіків призвали в діючу армію. Влітку та восени 1941 року було декілька призовів. За даними «Книги пам’яті» з призову 1941 року загинув 171 житель сіл Білоцерківка, Черешневе, 114 пропало безвісти.

На початку жовтня 1941 року територія Більмацького (Куйбишевського) району стала ареною боїв.

Село Благовіщенка, село Новокам’янка

Село Благовіщенка – розташоване у південній частині Комиш-Зорянської селищної об’єднаної територіальної громади на відстані 15 км від районного центру (смт. Більмак) і на відстані 10 км від залізничної станції Комиш-Зоря. Сполучення – шосейним шляхом. Через село Благовіщенка проходить автомобільна дорога Запоріжжя – Бердянськ.

Селом протікає річка Грузенька, яка бере початок у західній околиці смт Комиш-Зоря, а несе свої води у річку Берда, а та – в Азовське море.

Село Благовіщенка засноване як державне село на початку ХІХ століття. Є припущення, що першим роком заселення села був 1803 рік. Благовіщенку заселили козаки із Миргородського, Конотопського, Зінківського, Лубенського повітів Полтавської губернії та Чернігівщини. Назва села Благовіщенка, за припущенням, походить від назви одного із сіл Полтавщини, звідки прийшла частина переселенців. Серед перших поселян були сім’ї козаків з містечка Олександрівки Миргородського повіту: Ярошенка, Науменка, Ващенка, Руденка, Дудки, Бутка, Черепушки, Латника, Бичка, Нехайчука, Орловського, Крамаренка, Снитка та інші.

В 1804 році в селі поселилися вихідці з села Будищі Зінківського повіту: Ниценки, Пастернаки, Таран, Проценти, Жолтуни та інші. Село заселялось також вихідцями із сіл Федунки, Черевок, Булатець, Березки Миргородського та Лубенського повітів. Всього по ревізії 1811 року в селі налічувалось 557 родин козаків та 43 сім’ї державних селян. На початку ХХ століття Благовіщенка перетворилася на велике село.

Із спогадів у 1913 році в селі був паровий млин, сім черепичних заводів (майстерень), 9 вітряків та цегельня. На той час мешкало 8400 чоловік.

Село Ланцеве

Село Ланцеве (колишня назва – хутори Ланцеви) – засноване в 1814 році.

Розташоване село на правому березі річки Берда за 20 км від районного центру смт Більмак, за 15 км від вузлової залізничної станції Комиш-Зоря, центру об’єднаної територіальної громади смт Комиш-Зоря, за 2 км від автодороги Більмак - Бердянськ.

За 3 км від села знаходяться залишки Олексіївської фортеці, яка була споруджена в ході російсько-турецької війни 1768-1774 рр.

Загальна площа території населеного пункту становить 6,313 кв. км.

Заснували хутори в 1814 році брати Ланцеви, які прибули сюди з сусіднього села Берестового Бердянського повіту. Пізніше тут почали селитися переселенці з Полтавської губернії, багато залишилось на самовизначення охоронців Олексіївської фортеці після її скасування в 1784 році. Заселення було примусове. Утворилося три хутори – Ланці, Корінці, Тристани.

До 1917 року в селі оброблялося 1200 га землі. У 1896 році було збудовано церковно-приходську школу. Лікарні не було – щоб одержати медичну допомогу, треба було їхати за 12 км в село Берестове.

В березні 1918 року в с.Ланцеве встановлюється радянська влада. Першим головою сільської ради був Волошин Павло Фролович – 1863 р.н., помер в 1932році. У 1928 році почалось будівництво початкової школи, яким керував Лісовський Іларіон Павлович.

В 1929 році на території села було організовано три колгоспи – ім. Дзержинського, «Друга п’ятирічка», «Нове життя». Згодом колгосп «Нове життя» відійшов до с.Білоцерківка, а останні два об’єднались і утворили колгосп ім. Дзержинського. Першим головою був Кирилаш Оксентій Йосипович. На той час в колгоспі вже було два клуби, медпункт, два магазини, пологовий будинок.

Під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років 250 осіб села Ланцеве пішли захищати рідну землю. З них 90 чоловік загинуло на фронтах Великої Вітчизняної війни; 61 особа нагороджена орденами та медалями СРСР. На примусові роботи до Німеччини було вивезено 50 молодих людей; спалено 150 будинків.

14 вересня 1943 року село Ланцеве було визволено від фашистів 24-ю Гвардійською стрілковою дивізією під командуванням генерал-майора П.К.Кошового. При звільненні населеного пункту загинуло 120 радянських воїнів, які захоронені в братській могилі на території села. З них відомі прізвища двох героїв – Гудіна І.Я. (уродженець с. Гусарки Куйбишевського району Запорізької області) та Ковальов Д.М. (уродженець м. Мелітополя Запорізької області) На честь 118 загиблих земляків встановлені меморіальні плити.

З 1943 року по 21 серпня 1952 року територія сіл Тристани та Ланцеве відносилась до Андріївського району. З 21 серпня 1952 року на основі Указу Президії Верховної Ради УРСР від 21.08.1952 р. територія сіл Тристани та Ланцеве ввійшла до складу Більмацького (Куйбишевського) району Запорізької області.

В 1958 році на основі рішення облвиконкому № 657 від 26.09.1958р. населений пункт с. Тристани та с. Ланцеве були об’єднані в один населений пункт с.Ланцеве.

В 1982 році с. Тарасове, землі якого відносилися до Благовіщенської сільської ради, перейшли до Ланцівської сільської ради. Села Тарасове та Ланцеве об’єдналися в одне село Ланцеве.

В 1992 році в результаті реформувань в сільськогосподарському секторі України колгосп ім. Дзержинського реорганізовано в КСП «Ланцівське».

В 1993 році проведена розпайовка земель та майна колгоспників. Кожному визначено його частку в одержаних прибутках господарства.

В 2000 році КСП «Ланцівське» реформовано.

На сьогоднішній день в селі є Будинок культури з залом на 450 місць, бібліотека, магазини, відділення зв’язку, ФАП. В жовтні 2011 року на території села було відкрито Український православний храм оптинських старців Української православної церкви Київського патріархату. Храм збудований братами Віктором та Анатолієм Мороховськими при участі колективу СФГ «Віктор»

Будівлі дитячого садка та школи збереглися, але не функціонують із-за малої кількості дітей. Діти підвозяться шкільним автобусом до ДНЗ та школи в сусіднє село Благовіщенка Більмацького району Запорізької області.

Села Шевченківське, Руденка, Тернове, Труженка

Історія села Шевченківське починається в далекому 1924 році, коли за пропозицією маріупольського земельного відділу був позначений та затверджений земельний наділ для заснування села. Тут поселилося 42 сім’ї безземельних та малоземельних селян, жителів села Темрюк, яким було наділено 580 десятин землі. У 1925–1927 роках поселенці облаштовували свої садиби: будували житло, господарські приміщення.

На загальних зборах село назвали Шевченківське.

В 1926 році в селі було організовано «Товариство зі спільної обробки землі».

В 1929 році біля села Шевченківське відкрили залізничний роз’їзд. Тут була станція, глухий кут, склади (нині роз’їзд № 357 км).

В 1930 році земля та забудови стали власністю радгоспу «Азов». В селі Шевченківське було створено четвертий відділок радгоспу де працювало 75 робітників.

У передвоєнні роки господарство активно розвивалося та зміцнювалося. Але війна зруйнувала всі мрії та надії.

У вересні 1941 року вся худоба була евакуйована на Північний Кавказ. Евакуацією керував Макарович Григорій Артемович. В жовтні 1941 року територія села була окупована німецькими загарбниками. Визволення села відбулося 14 вересня 1943 року силами 151 та 302 стрілецької дивізії Південного фронту під командуванням генерала Толбухіна.

Після війни почалася відбудова господарства. Скрута повоєнна, бездоріжжя – все це на своїх плечах винесло старше покоління трудівників радгоспу.

У 1952 році територія радгоспу «Азов» розділено на кілька частин. Було створено новий радгосп «Куйбишевський» до складу якого увійшла територія сіл Шевченківське, Труженка, Тернове, Руденка та села Первомайське. Центр господарства був у селі Первомайське. Територія нового радгоспу складала більше десяти тисяч гектарів землі. Першим директором радгоспу став Півоваров Афанасій Терентійович.

В 1960 році центр радгоспу було перенесено до села Шевченківське. Директор Мірошниченко Микола Іванович. Збільшувалися посівні площі, отримували нові трактори, створено парк автомашин.

На околиці села Шевченківське, неодмінно увагу привертав сад, який розкинувся в обрамленні лісосмуг. І завжди проникаєшся глибокою повагою до людей, які своїми руками посадили та викохали його на радість людям. Цей сад в 1960 році почав садити Лівик Матвій Архипович.

Напередодні жовтневих свят 1966 року в селі було відкрито новий дитячий садок, розрахований на 50 місць. В тому ж році відкрито нову їдальню, яка обслуговувала не тільки робітників а й учнів місцевої школи. В 1966 році розпочали будівництво водопровідної мережі, яка обслуговує населення і в теперішній час.

Радгосп "Куйбишевський" був найвідсталіший в області, доки в 1967 році директором радгоспу не став Гончаренко Анатолій Іванович. За короткий час радгосп перетворився на зразкове та високорентабельне господарство.

В 1973 році радгосп «Куйбишевський» було перейменовано на радгосп «Придонецький». За одинадцять років своєї діяльності Гончаренко Анатолій Іванович не тільки вивів у передовики радгосп а й зробив значний внесок в розвиток села.

Пристрасний любитель коней та знавець кінного спорту, Анатолій Іванович мріяв розводити цих гарних тварин у місцевому господарстві. Відпочиваючи в санаторії в П’ятигорську, Гончаренко познайомився із Олександром Хубуловим, який на той час працював жокеєм на іподромі та запросив його в наше село. Хубулов особисто їздив на кінні заводи відбирати коней. На придбання рисаків радгосп вклав кілька десятків тисяч карбованців. На першу виводку коней зійшлося майже все село. Заняття кінним спортом стало улюбленим захопленням учнів Шевченківської середньої школи. Вони не раз демонстрували своє вміння на іподромі. Кожне свято в нашому селі закінчувалося кінно–спортивними змаганнями. Після змагань свою долю задоволення отримувала малеча. Їх катали на поні.

Не тільки радували результати виробничої діяльності радгоспу, радував і соціальний розвиток села. Радгосп "Придонецький" перетворюється на велике, багатогалузеве господарство.

Радгосп веде будівництво житла для молодих сімей. В 1974 році розпочалося будівництво нової вулиці, яку згодом назвуть "Молодіжна".

Ще кілька років тому про Шевченківський будинок культури ніхто доброго слова не чув, та ось в 1975 році, напередодні Першотравня, в нашому селі урочисто відкрито Палац культури. Директор місцевого господарства, ініціатор цієї задумки, мріяв бачити на сцені не тільки приїжджих артистів, а й місцеві таланти. Керівник не поскупився: будинок звели на радгоспні кошти, витративши пів мільйона карбованців. Різноманітні костюми для самодіяльних артистів замовили в Запоріжжі. Працює хор дорослих, перші кроки робить дитячий художній хор. Розпочалися заняття в естрадно - інструментальному ансамблі та в духовому оркестрі. За свої кошти радгосп закупив інструменти та утримує баяніста. В Будинку культури проводяться не тільки святкові концерти, а й "вогники" для працівників, де привселюдно вшановують та нагороджують кращих.

В 1975 році село Шевченківське стало центром сільської ради, до складу якої увійшли села : Труженка, Тернове, Руденка.

В 1977-78 роках розпочалися роботи по встановленню атракціону, який було відкрито в травні 1979 року. На атракціоні працювало 6 каруселей, але особливою увагою користувалося "колесо кругового обзору" 24 –х метрової висоти.

Жителям села та трудівникам радгоспу поталанило на керівника. Господарство багатшало, зростали прибутки, краще стали жити люди. "Придонецький" був недоспіваною піснею Анатолія Івановича Гончаренка, яку на найвищій ноті обірвала смерть.

В 1979 році директором радгоспу "Придонецький" призначено Стасенка Степана Івановича. У господарство прийшов зрілий керівник. Невдовзі всі зрозуміли, що в стилі Стасенка щасливо поєднується глибоке знання справи з ввічливим, уважним і доброзичливим ставленням до людей – риси, без яких неможливий сучасний керівник.

І все ж таки у загалом високомеханізованому сучасному господарстві було чимало проблем. Одним із них було бездоріжжя. Твердого покриття не було не тільки на виробничих ділянках а й на вулицях села. В разі негоди проїхати міг лише трактор.

Розпочався новий виток розвитку нашого села та господарства. Зводилися нові корівники, які утворили молочний комплекс. Основний прибуток радгоспу приносять свині. Завели нову породу, стали використовувати передові технології догляду та відгодівлі. Шляхом із твердим покриттям зв’язали виробничі приміщення. Розширили та заасфальтували старий тік. З’яявилося тверде покриття на вулицях. Будується житло, заклали нову вулицю, яку назвуть "Щаслива".

Шевченківське перетинають дві головні вулиці – Центральна (Леніна) та Шевченка. Саме тут знаходиться Будинок культури, школа, тут звели нове адміністративне приміщення, де розмістилися керівництво радгоспу, сільська рада, поштове відділення, ощадкаса. Приваблива новозбудована радгоспна їдальня. В ній одночасно можуть їсти сто чоловік. Помітно поліпшуються умови праці та побут трудівників села.

Наше село засноване на місці, де були невеликі озера. Тому село отримало свою другу, неофіційну, назву "Озерці". Згодом землі осушили, перетворивши на поля, але кожного року, після сніжних зим, вулиці нашого села перетворювалися на бурхливі річки. Було зроблено дренажну систему, яка вирішила проблему підтоплення та дало можливість благоустроїти центр. Село прикрашається з кожним роком, асфальтуються вулиці, насаджуються декоративні дерева, кущі, квіти.

Напередодні Першотравня 1986 року в селі відкрили новий магазин, а точніше три магазини під одним дахом. Значно змінився не тільки центр, а й все село. Побудували нову вулицю – "Сонячну".

Наші люди вміють не тільки працювати, а й відпочивати. Ще й досі всі пам’ятають "Свято зими" яке відбулося на початку весни 1987 року.

Розвиток та благополуччя нашого села напряму пов’язане із розвитком господарства. Радгосп збільшує поголів’я худоби, отримує стабільно високі врожаї, закуповується нова техніка. Згідно з працею й достаток. Збільшується заробітна плата, залишається молодь в селі, створюються нові сім’ї, народжуються діти. Старий дитячий садок вже не може розмістити всіх дітей. Тому керівництво радгоспу вирішує побудувати новий на 140 місць.

В центрі Шевченківського, в жовтні 1991 року, встановлено пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку. Це він мріяв про те, щоб села українські були наче писанки. Наше село і справді стало таким.

У ті часи сільгосппідприємство стало одним із кращих на Запоріжжі. Стасенко Степан Іванович чимало зробив для зміцнення економіки господарства. Успіхи у виробничій сфері дали можливість прискорити вирішення соціальних проблем сіл. Внесок Стасенка Степана Івановича було оцінено та відзначено. 7 серпня 1991 року йому присвоєно високе звання Героя Соціалістичної праці, він нагороджений трьома орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, медалями та іншими нагородами.

01 вересня 1995 року радгосп «Придонецький» реформовано на КСП «Придонецьке». 25 лютого 2000 року на базі колишнього КСП створено ТОВ «Придонецьке» - директор Батичко Анатолій Іванович.

В 2004 році директором товариства призначено Мороза Михайла Михайловича. Товариство "Придонецьке" продовжує свою роботу. Це переважно рослинницька галузь. Товариство має в обробітку 5 тисяч 266 гектар землі. Збережено більшу частину матеріальної бази, яку роками створювало старше покоління. Навіть у наші непрості часи, господарство отримує високі врожаї, впроваджуються прогресивні технології та передові методи організації праці, що свідчить про високий професійний рівень директора, головного агронома, спеціалістів та працівників господарства. Керівництво господарства приймає активну участь у вирішенні соціальних проблем села, турбується про школу, вникає в культурне та спортивне життя громади.

Красиве, чудове село на мапі Запорізької області – Шевченківське. Живуть в ньому люди – славні працею, добрі душею, ласкаві серцем. Чимало хороших людей подарувало Україні наше село.

Більше 150 чоловік наших односельців приймали участь у бойових діях Великої Вітчизняної війни, 40 з них загинуло. Більше 100 чоловік нагороджено бойовими орденами та медалями. Шанують пам’ять про тих, хто ціною свого життя проклав шлях до сьогодення. Їх імена щороку на День Перемоги згадують на мітингах біля пам’ятника "Загиблим односельцям".

Достойне минуле шевченківців примножують прийдешні покоління у всіх сферах життєдіяльності села. На сьогодні в Шевченківському є 10 вулиць, проживає 866 чоловік. Тут знаходиться Шевченківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, Будинок культури, лікарська амбулаторія, дитячий садок, відділок зв’язку.

с.Шевченківське – центр сільської ради, до якої входять села: Труженка, Тернове, Руденка. На території ради знаходяться 7 фермерських господарств, 2 приватних сільськогосподарських підприємства, ТОВ "Придонецьке", 80 чоловік обробляють землю одноосібно. Працює два ФАПи, три магазини.

Час невпинно мчить уперед. Стають історією дні, місяці, роки… Сьогодні ми святкуємо день народження нашого села. 85 років -- не багато, але й не мало. Нам є, про що пам’ятати, ким пишатися, є що передавати у спадок нащадкам. Нам є що продовжувати. Тож історія нашого села тільки починається.

Пам’ятки архітектури:

- Пам’ятник трудової слави, 1970 рік (ХХ ст.);

- Рештки Олексіївської фортеці (ХІХ ст.);

- Православна церква Свято-серафимівський Храм (ХІХ ст.);

- Хата під соломою (ХІХ ст.);

- Земські школи (ХУІІІ ст.)

 
© Комиш-Зорянська селищна рада, Запорізька область, Україна